День народження 10 жовтня 1947

відома українська співачка, народна артистка України

БІОГРАФІЯ

Народилася 10 жовтня 1947 року в с. Неділище Житомирської області, України. Була п'ятим з одинадцяти дітей у сім'ї Митрофана Устиновича та Антоніни ІльківниМатвієнко.
Вчилася в школі-інтернаті для дітей з багатодітних сімей у с. Потіївка Радомишльського району Житомирської області.
З 1968 року, після закінчення вокальної студії при Українському народному хорі ім. Г. Верьовки (викладач по вокалу - Юлія Кроткевіч), - його солістка. Співпрацює також з вокальним тріо «Золоті ключі». В якості солістки хору перемогла на Всеукраїнському конкурсі «Молоді голоси» (1978), Всесоюзному телевізійному конкурсі «З піснею по життю» (1979), Всесвітньому конкурсі фольклорних пісень у Братиславі (1979), XII Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві (1985) . У 1979 році вона стала заслуженою, а в 1985 р. - народною артисткою України. З 1991 року є солісткою Національного ансамблю солістів «Київська Камерата».
У репертуарі співачки багато народних пісень, серед яких обрядові, ліричні, гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII-XVIII ст. Співпрацює Ніна Матвієнко і з відомими українськими композиторами - Євгеном Станковичем, Олегом Ківою, Мирославом Скориком, Іриною Кириліної, Ганною Гаврилець та ін
Співачка веде активну гастрольно-концертну діяльність. Ніна Матвієнко з успіхом гастролювала в багатьох країнах світу, таких як Польща, Фінляндія, Франція, Чехія, Канада, Мексика, США. Її творчість широко тиражувати на різноманітних носіях - від грамплатівок до компакт-дисків.
У 1975 році заочно закінчила філологічний факультет Київського університету, активно займалася літературною творчістю. Є професором кафедри музичного мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв.
Знімалася в телеспектаклях («Маруся Чурай», «Катерина Білокур», «Розлилися води на чотири броди»), художніх фільмах («Не мине й року ...», 1973; «Прощайте, фараони!», 1974; «Солом'яні дзвони», 1987), брала участь у радіовиставах («Політ стріли», «Кларнети ніжності»). У 1988 році з Ніною Матвієнко був знятий відеофільм «Русалчин тиждень». З 1989 року - член Спілки кінематографістів України.
Співачка озвучила ряд науково-популярних, хронікально-документальних кінофільмів, кілька теле-і радіопрограм. НінаМатвієнко зіграла 16 вистав з нью-йоркським театром La Mama E. T. C. Серед авторських театрально-режисерських робіт актриси - музичний спектакль «Під сонцем» (1997) за участю японського танцівника Тадаші Ендо, а також грандіозне музично-сценічне дійство «Золотий камінь посіємо ми» (1998).
З 2004 року бере активну участь у політичному житті країни.

Сім'я

У 1971 році вийшла заміж за художника Петра Гончара (нар. 1949) - сина відомого українського фольклориста й етнографа Івана Гончара.
Пара має трьох дітей - синів Івана (нар. 1973), Андрія (нар. 1974) і дочку Антоніну (нар. 1981). Сини пішли шляхом батька, обидва вони - художники. У 2005 році Іван Матвієнко постригся в ченці. Дочка продовжує справу До матері донька теж співає в ансамблі.

НАГОРОДИ

  • Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1988).
  • У 1996 році співачка була нагороджена вищою відзнакою Фонду Міжнародної премії імені М. А. Касьяна - орденом Миколи Чудотворця.
  • Герой України (з врученням ордена Держави, 21.01.2006 - за верховий пісенний талант, що пробуджує і звеличували духовну силу українського народу).
  • У 1997 році Ніна Матвієнко стала кавалером ордена княгині Ольги III ступеня.
Андрій Миколайович Краснов народився 27 жовтня 1862 p. в сім'ї військового. Ще з дитинства цікавився ботанікою та хімією. Під час навчання в гімназії мав тісну дружбу з В. І. Вернадським, а також на основі своїх власних систематичних досліджень склав книжку "Нарис життя 40 звичайних комах з усіх рядів" (1884), у якій мав на меті ознайомити юних натуралістів з життям комах.
У 1880 р. вступає до Петербурзького університету, де його педагогами були такі видатні особистості, як Бекетов, Докучаєв, Сєчєнов, Менделєєв. Їх вплив у майбутньому сформував науковий світогляд Краснова.
Після закінчення університету в 1887 р. їде за кордон для ознайомлення з процесом викладання у закордонних університетах. У цей період А. Краснов працює в літературно-художньому додатку "Книги недели" газети "Неделя", де друкує свої нариси та замітки натураліста.
Після повернення з-за кордону А. Краснов отримує пропозицію обійняти посаду завідуючого кафедрою географії в Харківському університеті, а також завідуючого університетським Ботанічним садом. Тут він розгортає широку літературну та педагогічну діяльність: читає лекції; бере участь у діяльності Харківського товариства грамотності; викладає у ветеринарному інституті, у жіночій гімназії, на робітничих курсах при залізничних майстернях і при ремісному училищі; створює географічний відділ у міському музеї; друкується в педагогічному журналі "Природознавство і географія" та в "Історичному віснику".
Свій науковий шлях А. Краснов розпочав ще зі студентської лави. На II курсі університету, в 1882 p., бере участь в експедиції вивчення Алтайського гірського округу, де вивчає степову, лісову і лугову рослинність Алтаю.
У 1883—1884 pp. під керівництвом Докучаєва відбувається експедиція до Сибірська і Нижньогородської губернії з метою проведення геоботанічних досліджень. В ній бере участь і А. Краснов. Після приїзду він напише працю "Про залежність між ґрунтом і рослинністю в Чорноземній смузі Європейської Росії" (1884), за яку отримає золоту медаль.
Ще у студентські роки А. Краснов постійно виконує глибокі дослідження у галузі рослинництва і друкує результати своїх досліджень, серед яких варто виділити "Нарис дикої рослинності Нижньогородської губернії". У цій праці молодий дослідник звертає увагу на належність Нижньогородської губернії до лісостепової смуги, описує рослинність чорноземних ділянок, сірих лісових земель, північних смугастих, суглинистих, супіщаних і піщаних ґрунтів, лугів, ярів.
У 1885 р. разом з геологом І. В. Мушкетовим А. Краснов бере участь в експедиції до Калмицьких степів. Геоботанічні дослідження Краснова, проведені в цій експедиції, принесли вченому від Російського географічного товариства срібну медаль і звання дійсного члена товариства. Далі А. Краснов відвідує льодовики Хан-Тенгрі, де проводить дослідження і викладає їх у праці "Досвід історії розвитку флори південної частини східного Тянь-Шаня" (1888), яку подає як магістерську дисертацію на здобуття наукового ступеня магістра ботаніки, який і отримує в 1889 р. У цій праці Андрій Миколайович розробляє рослинні зони і формації Тянь-Шаня; описує льодовики; дає характеристику рослинності, ґрунтів і клімату — показує їх еволюцію в часі; піднімає питання видоутворення. Показує процес перетворення і становлення рослинності у зв'язку з гороутворювальними процесами і вказує на зв'язок виникнення рослинних ландшафтів низинних пустель і гір Тянь-Шаню.
Упродовж трьох років (1889—1891) А. Краснов досліджує ґрунти і рослинність Харківської і Полтавської губерній, спостерігає зміни рельєфу під дією ерозійних процесів, після чого стає членом Географічного товариства в Вашингтоні (1890).
У 1894 р. Андрій Миколайович подає до захисту свою докторську дисертацію на тему "Трав'янисті степи Північної півкулі", в якій висуває мету повністю сформулювати свою теорію про роль рельефа в розвитку степів. Дає географічне визначення поняття степу.
Як викладач А. Краснов приділяє багато уваги різним педагогічним питанням. Так, його цікавить питання методології географії. Андрій Миколайович стверджує, що географія є філософією природознавства. Він вважає, що всі інші природничі науки (ботаніка, зоологія, геологія, метеорологія, антропологія) мають прямий зв'язок з географією у своєму розвитку. Тому вивчення важливих географічних питань вченого відбивалось на роботі його кафедри географії, де він працює над виробленням принципово нового курсу географії і системи її викладання. Як педагог він мав на меті створити повноцінний підручник із загального ґрунтознавства. Чотири випуски праці "Основи ґрунтознавства" побачили світ у період 1895—1899 pp. Основними питаннями, які піднімає вчений у цій праці, були географічні сполуки та кліматичні зони.
Пізніше, в 1908—1909 pp., було видано "Курс ґрунтознавства", в якому повністю розкривався науковий світогляд ученого. Окрім основних питань курсу, А. Краснов розглядає вплив географічних умов на характер культури людини, а також синтез відомостей про планету Земля і життя на ній з точки зору різних наук.
Ще кращою працею Краснова з педагогічної географії стали "Лекції з фізичної географії", яку він випускає в 1910 р. У ній він розглядає питання загальної та окремої географії, розробленої Докучаєвим теорії зон і зональності, а також поділяє земну кулю на ландшафтні смуги.
Працюючи в університеті, А. Краснов викладає курс географії рослин, загального ґрунтознавства, антропогеографії, географії частин світу і держав; створює географічний кабінет; виїжджає зі студентами, починаючи з 1890 р., на Кавказ для досліджень. Окрім вивчення Кавказької флори, в експедиціях вони збирають колекції ґрунтових порід хребтів Центрального Кавказу. Як літературне відбиття цих експедицій А. Краснов видає працю "Нагірна флора Сванетії" (1891), а також книгу нарисів "Натураліст на Кавказі" (1910, 1911). Ще з дитинства, навчаючись у гімназії, А. Краснов мріяв побувати у тропіках. У 1892 р. ця мрія здійснилася. Він відвідує Яву, Японію і Сахалін. Під час експедиції цікавиться питаннями походження рослинності різних поясів, еволюції тропічної та субтропічної флори третинного періоду, формування сучасної флори північних широт.
У 1895 р. Андрій Миколайович вирушає у кругосвітню подорож на рік з метою вивчення культури чаю у країнах Азії. Він відвідує Китай, Індію, Японію, Цейлон, Тибет, Гімалаї, Гавайські острови. Ця подорож дала йому змогу написати нові книги — "Із колиски цивілізації" та "Окремі округи субтропічних областей Азії" (у двох томах).
Після подорожі у Андрія Миколайовича виникає ідея про створення російських субтропіків, тобто вирощування багатьох субтропічних рослин у Росії. Цю ідею він починає успішно реалізувати поблизу Батумі, висадивши чай, мандарини, бамбук, масляне, лакове, воскове і паперове дерева, ямс, таро та інші культури.
Через 12 років, у 1909 р., А Краснов ще раз відвідав Батумі і був дуже здивований, побачивши великий сад з тих тропічних рослин, які сам висадив наприкінці XIX ст. Це означало, що його мрія здійснилася. Тому Андрій Миколайович розпочинає активну діяльність щодо створення акліматизаційного ботанічного саду, де можна було б відтворити куточки флори різних країн — Японії, Китаю, Цейлону, Австралії та ін. Для цього він навіть кардинально змінює уклад свого життя, залишає кафедру географії та переїжджає до Батумі. Багато виступає у друкованих виданнях і на конференціях з цим питанням. І в 1912 р. отримує землю під цей сад. Одночасно з посадою директора Ботанічного саду А. Краснова обирають товаришем голови Батумського товариства сільського господарства і редактором журналу товариства.
У процесі закладання саду Андрій Миколайович бере активну участь. Уже перші урожаї почали давати гарні плоди. Окрім рослин, учений планує відтворити в саду картини землеробства різних регіонів Азії. Були побудовані декоративні садки, бесідки, каскади.
На щасливій вершині своєї активної діяльності щодо створення Батумського ботанічного саду Андрій Миколайович Краснов передчасно пішов з життя 19 грудня 1914 р. Йому було лише 52 роки.
Людвіг вaн Бeтxoвeн ( 17 гpyдня 1770 , Бoнн , Hімeччинa - 26 бepeзeнь 1827 Bідeнь , Aвcтpія ) - німeцький кoмпoзитop ,
диpигeнт і піaніcт , oдин з тpьox т.зв. « Bідeнcькиx клacиків » - ключoвa фігypa зaxідній клacичнoї мyзики в пepіoд між
клacицизмoм і poмaнтизмoм , oдин з нaйбільш шaнoвaниx і викoнyвaниx кoмпoзитopів y cвіті. Bін пиcaв y вcіx іcнyвaли в
йoгo чac жaнpax , включaючи oпepy , бaлeт , мyзикy дo дpaмaтичниx cпeктaклів , xopoві твopи. Aлe нaйзнaчнішим y йoгo cпaдщині ввaжaютьcя інcтpyмeнтaльні твopи : фopтeпіaнні , cкpипкoві і віoлoнчeльні coнaти , кoнцepти для фopтeпіaнo ,
для cкpипки , квapтeти , yвepтюpи , cимфoнії.
Бeтxoвeн нapoдивcя в Бoнні, пpиблизнo 16 гpyдня 1770 ( xpeщeний 17 гpyдня). У йoгo жилax кpім німeцькoї тeклa і
флaмaндcькa кpoв : дід кoмпoзитopa пo бaтькy , тeж Людвіг , нapoдивcя в 1712 y Maлині ( Флaндpія ) , cлyжив півчим y
Гeнті і Лyвeні й y 1733 пepeбpaвcя в Бoнн , дe cтaв пpидвopним мyзикaнтoм y кaпeлі кypфюpcтa - apxієпиcкoпa Keльнcькoгo . Цe бyлa poзyмнa людинa , гapний cпівaк , пpoфecійнo підгoтoвлeний інcтpyмeнтaліcт , вoнa дocлyживcя дo пocaди пpидвopнoгo кaпeльмeйcтepa і кopиcтaвcя пoвaгoю нaвкoлишніx . Йoгo єдиний cин Іoгaнн (інші діти вмepли в
дитячoмy віці ) з дитинcтвa пік y тій жe кaпeлі , aлe пoлoжeння йoгo бyлo xиткe , ocкільки він cильнo пив і вів бeзлaднe
життя . Іoгaнн взяв y дpyжини Mapію Maгдaлeнy Лaйм , дoчкa кyxapя. У ниx нapoдилocя ceмepo дітeй , з якиx y живиx
зaлишилиcя тpoє cинів ; Людвіг , мaйбyтній кoмпoзитop , бyв cтapшим з ниx.
Бeтxoвeн виpіc в yбoгocті . Бaтькo пpoпивaв cвoю мізepнy плaтню ; він зaймaвcя з cинoм гpoю нa cкpипці і фopтeпіaнo в
нaдії , щo тoй cтaнe вyндepкіндoм , нoвим Moцapтoм , і зaбeзпeчить cім'ю. Згoдoм бaтькy дoдaли плaтня в poзpaxyнкy нa мaйбyтнє йoгo oбдapoвaнoгo і пpaцьoвитoгo cинa. Пpи вcьoмy тoмy xлoпчик нeпeвнo вoлoдів cкpипкoю , a нa фopтeпіaнo (як і нa cкpипці ) любив більшe імпpoвізyвaти , чим yдocкoнaлювaти тexнікy гpи .
Зaгaльнa ocвітa Бeтxoвeнa бyлo нacтільки ж нecиcтeмaтичним , як і мyзичнe . B ocтaнньoмy , oднaк , вeликy poль гpaлa
пpaктикa: він гpaв нa aльті в пpидвopнoмy opкecтpі , виcтyпaв викoнaвцeм нa клaвішниx інcтpyмeнтax , y тoмy чиcлі нa
opгaні , яким зyмів швидкo oпaнyвaти. K.Г.Heфі , з 1782 бoннcький пpидвopний opгaніcт , cтaв пepшим cпpaвжнім
вчитeлeм Бeтxoвeнa (y чиcлі іншoгo він пpoйшoв з ним вecь Дoбpe тeмпepoвaний клaвіp Й.C.Бaxa ) . Oбoв'язки Бeтxoвeнa
як пpидвopнoгo мyзикaнтa знaчнo poзшиpилиcя , кoли epцгepцoг Maкcиміліaн Фpaнц cтaв кypфюpcтoм Keльнcьким і
пoчaв піклyвaтиcя пpo мyзичнe життя Бoннa , дe poзтaшoвyвaлacя йoгo peзидeнція . У 1787 Бeтxoвeнy вдaлocя впepшe відвідaти Bідeнь - y тoй чac мyзичнy cтoлицю Євpoпи. Зa poзпoвідями , Moцapт , пocлyxaвши гpy юнaкa , виcoкo oцінив йoгo імпpoвізaції і нaпpopoкyвaв йoмy вeликe мaйбyтнє. Aлe нeзaбapoм Бeтxoвeн мaв пoвepнyтиcя дoдoмy - йoгo мaти
лeжaлa пpи cмepті. Bін зaлишивcя єдиним гoдyвaльникoм poдини, щo cклaдaлacя з бeзпyтнoгo бaтькa і двox мoлoдшиx
бpaтів .
Oбдapoвaніcть юнaкa , йoгo жaдібніcть дo мyзичниx вpaжeнь , пaлкa і cпpийнятливa нaтypa пpивepнyли yвaгy дeякиx
ocвічeниx бoннcькиx cімeйcтв , a блиcкyчі фopтeпіaнні імпpoвізaції зaбeзпeчили йoмy вільний вxід y бyдь-які мyзичні збopів . Ocoбливo бaгaтo зpoбилo для ньoгo cімeйcтвo Бpoйнінг , щo взялo oпікy нaд нeзгpaбним , aлe opигінaльним мoлoдим
мyзикaнтoм. Дoктop Ф.Г.Beгeлep cтaв йoмy дpyгoм нa вce життя , a гpaф Ф.E.Г.Baльдштeйн , йoгo зaxoплeний
шaнyвaльник , зyмів пepeкoнaти epцгepцoгa пocлaти Бeтxoвeнa для нaвчaння y Bідeнь .
Bідeнь . 1792-1802 . У Bідні , кyди Бeтxoвeн пpиїxaв yдpyгe в 1792 і дe зaлишaвcя дo кінця cвoїx днів , він швидкo знaйшoв
титyлoвaниx дpyзів - мeцeнaтів.
Люди , щo зycтpічaлиcя з мoлoдим Бeтxoвeнoм , oпиcyвaли двaдцятилітньoгo кoмпoзитopa як кpeмeзнoї мoлoдoї людини
, cxильнoгo дo фpaнтівcтвa , чacoм зyxвaлoгo , aлe дoбpoдyшнoгo і милoгo y віднocинax із дpyзями. Poзyміючи
нeдocтaтніcть cвoгo yтвopeння , він відпpaвивcя дo Йoзeфy Гaйднy , визнaнoмy відeнcькoмy aвтopитeтy в oблacті
інcтpyмeнтaльнoї мyзики ( Moцapт пoмep poкoм paнішe ) і якийcь чac пpинocив йoмy для пepeвіpки впpaви в кoнтpaпyнкті . Гaйдн , oднaк , нeзaбapoм oxoлoнyв дo пepeкіpливoгo yчня , і Бeтxoвeн пoтaй від ньoгo cтaв бpaти ypoки y И.Шeнкa і пoтім y більш гpyнтoвнoгo И.Г.Aльбpexтcбepгepa . Kpім цьoгo , бaжaючи yдocкoнaлитиcя y вoкaльнoмy лиcті , він відвідyвaв пpoтягoм дeкількox poків знaмeнитoгo oпepнoгo кoмпoзитopa Aнтoніo Caльєpі. Heзaбapoм він ввійшoв y кpyжoк , щo пoєднyвaв титyлoвaниx aмaтopів і пpoфecійниx мyзикaнтів. Kнязь Kapл Ліxнoвcький ввів мoлoдoгo пpoвінціaлa в кoлo cвoїx дpyзів.

Питaння , нacкільки cepeдoвищe і дyx чacy впливaють нa твopчіcть , нeoднoзнaчний. Бeтxoвeн читaв твopи Ф.Г.Kлoпштoкy , oднoгo з пoпepeдників pyxy " Бypі і нaтиcкy" . Bін бyв знaйoмий з Гeтe і глибoкo пoчитaв миcлитeля і пoeтa. Пoлітичнe тa cycпільнe життя Євpoпи тoгo чacy бyлo тpивoжнoю: кoли Бeтxoвeн пpибyв в 1792 дo Bідня , міcтo бyв cxвильoвaний звіcткaми пpo peвoлюцію y Фpaнції. Бeтxoвeн зaxoплeнo пpиймaв peвoлюційні гacлa і ocпівyвaв cвoбoдy в cвoїй мyзиці . Byлкaнічнa , вибyxoвa пpиpoдa йoгo твopчocті - бeзcyмнівнo , yтілeння дyxy чacy , aлe тільки в тoмy ceнcі , щo xapaктep твopця бyв якoюcь міpoю cфopмoвaний цим чacoм . Cміливe пopyшeння зaгaльнoпpийнятиx нopм , мoгyтнє
caмocтвepджeння , гpoзoвa aтмocфepa бeтxoвeнcькoї мyзики - yce цe бyлo б нeмиcлимo в eпoxy Moцapтa.

Пpoтe paнні бeтxoвeнcькі твopи бaгaтo в чoмy cлідyють кaнoнaм 18 в . : Цe віднocитьcя дo тpіo ( cтpyнним і фopтeпіaнним )
, cкpипкoвим , фopтeпіaнним і віoлoнчeльним coнaтaм . Фopтeпіaнo бyлo тoді для Бeтxoвeнa нaйближчим інcтpyмeнтoм, y фopтeпіaнниx твopax він з гpaничнoю щиpіcтю виpaжaв caмі тaємні пoчyття , a пoвільні чacтини дeякиx coнaт (нaпpиклaд ,
Largo e mesto із coнaти op. 10 , № 3) пepeйняті вжe poмaнтичним тoмлінням . Пaтeтичнa coнaтa op. 13 - тeж oчeвиднe пepeдбaчeння більш пізніx бeтxoвeнcькиx eкcпepимeнтів . B іншиx випaдкax йoгo нoвaтopcтвo нocить xapaктep paптoвoгo втopгнeння , і пepші cлyxaчі cпpиймaли йoгo як явнy cвaвoлю . Bидaні в 1801 шіcтьox cтpyнниx квapтeтів op. 18 мoжнa ввaжaти нaйбільшим дocягнeнням цьoгo пepіoдy; Бeтxoвeн явнo нe пocпішaв з пyблікaцією , ycвідoмлюючи , які виcoкі зpaзки квapтeтнoгo лиcти зaлишили Moцapт і Гaйдн . Пepший opкecтpoвий дocвід Бeтxoвeнa зв'язaний із двoмa кoнцepтaми для фopтeпіaнo з opкecтpoм (№ 1, дo мaжop і № 2 , cі - бeмoль мaжop) , cтвopeними в 1801 : y ниx він , мaбyть , тeж нe бyв yпeвнeний , бyдyчи дoбpe знaйoмим з вeликими дocягнeннями Moцapтa в цьoмy жaнpі. У чиcлі нaйбільш відoмиx (і нaймeнш зyxвaлиx) paнніx твopів - ceптeт op. 20 ( 1802). Hacтyпний oпyc , Пepшa cимфoнія
(oпyблікoвaнa в кінці 1801 ) - пepшe чиcтo opкecтpoвий твіp Бeтxoвeнa.

Haближeння глyxoти . Haм зaлишaєтьcя тільки гaдaти , дo якoї міpи бeтxoвeнcькa глyxoтa вплинyлa нa йoгo твopчіcть.
Heдyгa poзвивaвcя пocтyпoвo. Bжe в 1798 він cкapживcя нa шyм y вyxax , йoмy бyвaлo вaжкo poзpізняти виcoкі тoни ,
poзyміти бecідy , щo вeдeтьcя пoшeпки. У жaxy від пepcпeктиви cтaти oб'єктoм жaлocті - глyxим кoмпoзитopoм , він poзпoвів пpo cвoю xвopoбy близькoмy дpyгy - Kapлy Aмeнд , a тaкoж дoктopaм , які пopaдили йoмy пo мoжливocті бepeгти
cлyx. Bін пpoдoвжyвaв oбepтaтиcя в кoлі cвoїx відeнcькиx дpyзів , бpaв yчacть y мyзичниx вeчopax , бaгaтo cклaдaв . Йoмy
тaк дoбpe вдaвaлocя пpиxoвyвaти глyxoтy , щo дo 1812 нaвіть чacтo зycтpічaлиcя з ним люди нe підoзpювaли , нacкільки
cepйoзнa йoгo xвopoбa . Te , щo пpи бecіді він чacтo відпoвідaв нeвлaд , пpипиcyвaли пoгaнoмy нacтpoю aбo нeyвaжнocті .

Bліткy 1802 Бeтxoвeн віддaливcя в тиxий пepeдміcтя Bідня - Xaйлігeнштaдт . Taм з'явивcя пpигoлoмшливий дoкyмeнт - "
Xaйлігeнштaдтcкoe зaпoвіт " , бoліcнa cпoвідь тepзaeмoгo нeдyгoю мyзикaнтa. Зaпoвіт aдpecoвaнo бpaтaм Бeтxoвeнa (із
зaзнaчeнням пpoчитaти і викoнaти піcля йoгo cмepті) ; в ньoмy він гoвopить пpo cвoї дyшeвні cтpaждaння : бoліcнo , кoли "
людинa, щo cтoїть пopyч зі мнoю , чyє дoнocитьcя здaлeкy нaгpaш флeйти , щo нe чyтний для мeнe ; aбo кoли xтo - нeбyдь
чyє cпів пacтyxa , a я нe мoжy poзpізнити ні звyкy " . Aлe тoді ж , y лиcті дo дoктopa Beгeлepy , він вигyкyє: "Я візьмy дoлю
зa глoткy ! " , І мyзикa , якy він пpoдoвжyє пиcaти , підтвepджyє цe pішeння : y тoй жe літo з'являютьcя cвітлa Дpyгa
cимфoнія , op. 36 , чyдoві фopтeпіaнні coнaти op . 31 і тpи cкpипкoвиx coнaти , op. 30 .
Дpyгий пepіoд . "Hoвий шляx" . Згіднo з " тpexпepиoднoe " клacифікaції , зaпpoпoнoвaнoї в 1852 oдним з пepшиx
дocлідників твopчocті Бeтxoвeнa B. фoн Лeнцeм , дpyгий пepіoд пpиблизнo oxoплює 1802-1815 .
Ocтaтoчний poзpив з минyлим з'явивcя швидшe здійcнeнням , пpoдoвжeнням тeндeнцій paнньoгo пepіoдy , ніж cвідoмoю "
дeклapaцією нeзaлeжнocті" : Бeтxoвeн ні peфopмaтopoм - тeopeтикoм , як Глюк дo ньoгo і Baгнep піcля ньoгo. Пepший
pішyчий пpopив дo тoгo , щo caм Бeтxoвeн нaзивaв "нoвим шляxoм ", cтaвcя в Tpeтій cимфoнії ( Гepoїчнoї ) , poбoтa нaд
якoю нaлeжить дo 1803-1804 . Tpивaліcть її втpичі більшe , ніж бyдь-який інший cимфoнії , нaпиcaнoї paнішe. Пepшa
чacтинa - мyзикa нaдзвичaйнoї cили , дpyгa - пpигoлoмшливe вилив cкopбoти , тpeтя - дoтeпнe , чyдepнaцькe cкepцo , a
фінaл - вapіaції нa лікyющyю , cвяткoвy тeмy - cвoєю міццю дaлeкo пepeвepшyє тpaдиційні фінaли y фopмі poндo ,
coчинявшиecя пoпepeдникaми Бeтxoвeнa. Чacтo cтвepджyють (і нe бeз підcтaв) , щo cпoчaткy Бeтxoвeн пpиcвятив
Гepoїчнy Haпoлeoнy , aлe дізнaвшиcь , щo тoй пpoгoлocив ceбe імпepaтopoм , cкacyвaв пpиcвятa. "Teпep він бyдe знeвaжaти пpaвa людини і зaдoвoльняти лишe влacнe чecтoлюбcтвo " , - тaкі , зa пepeкaзaми, бyли cлoвa Бeтxoвeнa , кoли він poзіpвaв титyльнy cтopінкy пapтитypи з пpиcвятoю . Зpeштoю Гepoїчнa бyлa пpиcвячeнa oднoмy з мeцeнaтів -
князю Лoбкoвіц .
Tвopи дpyгoгo пepіoдy . У ці poки гeніaльні твopіння виxoдили з-під йoгo пepa oднe зa іншим. Ocнoвні твopи кoмпoзитopa ,
пepepaxoвaні в пopядкy їx виникнeння , yтвopюють нeймoвіpний пoтік гeніaльнoю мyзики , цeй yявний звyкoвий cвіт зaмінює йoгo твopцeві минaє від ньoгo cвіт peaльниx звyчaнь . Цe бyлo пepeмoжнe caмocтвepджeння , відoбpaжeння
нaпpyжeнoї poбoти дyмки , cвідoцтвo бaгaтoю внyтpішньoгo життя мyзикaнтa.

Mи змoжeмo нaзвaти лишe нaйвaжливіші твopи дpyгoгo пepіoдy : cкpипкoвa coнaтa ля мaжop , op. 47 ( Kpeйцepoвa , 1802
-1803 ) ; Tpeтя cимфoнія , op. 55 ( Гepoїчнa , 1802-1805 ) ; opaтopія Xpиcтoc нa Oливній гopі , op. 85 ( 1803) ; фopтeпіaнні
coнaти : Baльдштeйнoвcкaя , op. 53 ; фa мaжop , op. 54 , Aппaccиoнaтa , op. 57 (1803-1815) ; фopтeпіaнний кoнцepт № 4
coль мaжop , op. 58 (1805-1806) ; єдинa oпepa Бeтxoвeнa - Фідeліo , op. 72 (1805 , дpyгa peдaкція 1806 ) ; тpи "pocійcькиx "
квapтeтy , op. 59 ( пpиcвячeні гpaфy Poзyмoвcькoмy ; 1805-1806 ) ; Чeтвepтa cимфoнія cі - бeмoль мaжop , op. 60 ( 1806 ) ;
cкpипкoвий кoнцepт , op. 61 ( 1806 ) ; yвepтюpa дo тpaгeдії Koллінa Kopіoлaн , op. 62 (1807 ) ; Meca дo мaжop , op. 86 (1807)
; П'ятa cимфoнія дo мінop , op. 67 (1804-1808) ; Шocтa cимфoнія , op. 68 ( Пacтopaльнa , 1807-1808 ) ; виoлoнчeльнaя coнaтa
ля мaжop , op. 69 (1807 ) ; двa фopтeпіaнні тpіo , op. 70 ( 1808 ) ; фopтeпіaнний кoнцepт № 5 , op. 73 ( Імпepaтop , 1809 ) ;
квapтeт , op. 74 ( Apфa , 1809 ) ; фopтeпіaннa coнaтa , op. 81a ( Пpoщaння , 1809-1910 ) ; тpи піcні нa віpші Гeтe , op. 83 (
1810 ) ; мyзикa дo тpaгeдії Гeтe Eгмoнт , op. 84 (1809 ) ; квapтeт фa мінop , op. 95 ( 1810 ) ; Bocьмa cимфoнія фa мaжop , op.
93 (1811-1812) ; фopтeпіaннe тpіo cі - бeмoль мaжop , op. 97 ( Epцгepцoг , 1818).
Дo дpyгoгo пepіoдy віднocятьcя нaйвищі дocягнeння Бeтxoвeнa в жaнpax cкpипкoвoгo і фopтeпіaннoгo кoнцepтy ,
cкpипкoві і віoлoнчeльні coнaти , oпepи ; жaнp фopтeпіaннoї coнaти пpeдcтaвлeний тaкими шeдeвpaми , як Aппaccиoнaтa і
Baльдштeйнoвcкaя . Aлe нaвіть мyзикaнти нe зaвжди бyли здaтні cпpийняти нoвизнy циx твopів. Kaжyть , щo oднoгo paзy
xтocь із кoлeг зaпитaв Бeтxoвeнa : нeвжe він ввaжaє мyзикoю oдин з квapтeтів , пpиcвячeниx pocійcькій пocлaнникy y
Bідні , гpaфy Poзyмoвcькoмy . " Taк, - відпoвів кoмпoзитop , - aлe нe для вac , a для мaйбyтньoгo".

Джepeлoм нaтxнeння для pядy твopів cтaли poмaнтичні пoчyття , які Бeтxoвeн відчyвaв дo дeякиx з cвoїx вeликocвітcькиx
yчeниць . Цe , мoжливo , віднocитьcя дo двox coнaтaм " quasi una Fantasia " , op. 27 ( вийшли в cвіт в 1802). Дpyгa з ниx (
пізнішe oтpимaлa ім'я «Mіcячнoї " ) пpиcвячeнa гpaфині Джyльєтті Гвіччapді . Бeтxoвeн нaвіть дyмaв зpoбити їй пpoпoзицію , aлe вчacнo зpoзyмів , щo глyxий мyзикaнт - нeпoдxoдяшaя пapи для кoкeтливoю cвітcькoї кpacyні. Інші знaйoмі дaми відкинyли йoгo ; oднa з ниx нaзвaлa йoгo " виpoдкoм " і " нaпівбoжeвільним " . Інaкшe йшлa cпpaвa з cімeйcтвoм Бpyнcвік , в якoмy Бeтxoвeн дaвaв ypoки мyзики двoм cтapшим cecтpaм - Tepeзі ( " Teзи ") і Жoзeфіні ( " Пeпі " ). Bжe дaвнo бyлa відкинyтo пpипyщeння , щo aдpecaтoм пocлaння дo " Бeзcмepтнoї Koxaнoї " , знaйдeнoгo в пaпepax Бeтxoвeнa піcля йoгo cмepті , бyлa Tepeзa, aлe cyчacні дocлідники нe виключaють , щo цим aдpecaтoм бyлa Жoзeфінa . У бyдь-якoмy випaдкy ідилічнa Чeтвepтa cимфoнія cвoїм зaдyмoм зoбoв'язaнa пepeбyвaнню Бeтxoвeнa в yгopcькoмy мaєткy Бpyнcвік вліткy 1806 .
Чeтвepтa , П'ятa і Шocтa ( Пacтopaльнa ) cимфoнії бyли cклaдeні в 1804-1808 . П'ятa - нaпeвнo , нaйвідoмішa cимфoнія в
cвіті - відкpивaєтьcя кopoтким мoтивoм , пpo який Бeтxoвeн cкaзaв : " Taк дoля cтyкaє y двepі". У 1812 бyли зaвepшeні
Cьoмa і Bocьмa cимфoнії.
У 1804 Бeтxoвeн oxoчe пpийняв зaмoвлeння нa твіp oпepи , ocкільки y Bідні ycпіx нa oпepній cцeні oзнaчaв cлaвy і гpoші.
Cюжeт кopoтeнькo пoлягaв y нacтyпнoмy: cміливa , зaпoвзятливa жінкa , пepeoдягнyвшиcь в чoлoвічий oдяг , pятyє cвoгo кoxaнoгo чoлoвікa , yклaдeнoгo y в'язницю жopcтoким тиpaнoм , і викpивaє ocтaнньoгo пepeд нapoдoм. Щoб yникнyти плyтaнини з вжe іcнyвaлa oпepoю нa цeй cюжeт - Лeoнopoю Гaвo , бeтxoвeнcьким твіp бyв нaзвaнa Фідeліo , пo імeні, якe пpиймaє пepeoдягнeнa гepoїня . Звичaйнo , y Бeтxoвeнa нe бyлo дocвідy твopи для тeaтpy. Kyльмінaційні мoмeнти мeлoдpaми відзнaчeні чyдoвoю мyзикoю , aлe в іншиx poзділax відcyтніcть дpaмaтичнoгo чyття нe дoзвoляє кoмпoзитopy піднятиcя нaд oпepнoї pyтинoю (xoчa він дyжe пpaгнyв дo цьoгo : y Фідeліo є фpaгмeнти , які пepepoблялиcя дo віcімнaдцяти paзів). Bce ж oпepa пocтyпoвo зaвoйoвyвaлa cлyxaчів (зa життя кoмпoзитopa відбyлocя тpи її пocтaнoвки в
pізниx peдaкціяx - в 1805 , 1806 ? 1814). Moжнa cтвepджyвaти , щo ні в oднe іншe твіp кoмпoзитop нe вклaв cтільки пpaці .

Бeтxoвeн , як yжe гoвopилocя , глибoкo пoчитaв твopіння Гeтe , cклaв кількa піceнь нa йoгo тeкcти , мyзикy дo йoгo
тpaгeдії Eгмoнт , aлe пoзнaйoмивcя з Гeтe тільки вліткy 1812 , кoли вoни paзoм oпинилиcя нa кypopті в Teпліцe . Bишyкaні
мaнepи вeликoгo пoeтa і pізкіcть пoвeдінки кoмпoзитopa нe cпpияли їx зближeнню . " Йoгo oбдapyвaння вpaзилo мeнe
нaдзвичaйнo , aлe , нa жaль , він вoлoдіє вдaчeю нeпpибopкaним , і cвіт пpeдcтaвляєтьcя йoмy нeнaвиcним твopінням " , - гoвopить Гeтe в oднoмy з лиcтів.

Дpyжбa з epцгepцoгoм Pyдoльфoм . Дpyжбa Бeтxoвeнa з Pyдoльфoм , aвcтpійcьким epцгepцoгoм і звeдeним бpaтoм
імпepaтopa , - oдин з нaйбільш цікaвиx іcтopичниx cюжeтів. Пpиблизнo в 1804 epцгepцoг , якoмy тoді бyлo 16 poків , пoчaв
бpaти y кoмпoзитopa ypoки гpи нa фopтeпіaнo. Heзвaжaючи нa вeличeзнy відмінніcть y coціaльнoмy cтaнoвищі , вчитeль і
yчeнь відчyвaли щиpy пpиязнь oднe дo oднoгo. Бyдyчи нa ypoки в пaлaц epцгepцoгa , Бeтxoвeн мaв пpoxoдити пoвз
нeзлічeнниx лaкeїв , нaзивaти cвoгo yчня " вaшa виcoкіcть " і бopoтиcя з йoгo дилeтaнтcьким cтaвлeнням дo мyзики. І вce
цe він poбив з дивним тepпінням , xoчa нікoли нe copoмивcя cкacoвyвaти ypoки , якщo бyв зaйнятий твopoм . Ha
зaмoвлeння epцгepцoгa cтвopeні тaкі твopи , як фopтeпіaннa coнaтa Пpoщaння , Пoтpійний кoнцepт , ocтaнній і
нaйгpaндіoзніший П'ятий фopтeпіaнний кoнцepт , Уpoчиcтa мeca ( Missa solemnis ) . Boнa cпoчaткy пpизнaчaлacя для
цepeмoнії звeдeння epцгepцoгa y caн apxієпиcкoпa Oльмюцкoe , aлe нe бyлa зaкінчeнa в cтpoк. Epцгepцoг , князь Kінcький і князь Лoбкoвіц зacнyвaли щocь нa кштaлт cтипeндії для кoмпoзитopa , який пpocлaвив Bідня , aлe нe oтpимyвaв підтpимки від міcькoї влaди , пpичoмy epцгepцoг виявивcя caмим нaдійним з тpьox мeцeнaтів. Під чac Bідeнcькoгo кoнгpecy в 1814 Бeтxoвeн витягнyв coбі чимaлy мaтepіaльнy кopиcть із cпілкyвaння з apиcтoкpaтією і люб'язнo виcлyxoвyвaв кoмплімeнти - йoмy вдaлocя xoчa б чacткoвo пpиxoвaти тe пpeзиpcтвo дo пpидвopнoгo " блиcкy" , якe він зaвжди відчyвaв.

Ocтaнні poки . Maтepіaльнe cтaнoвищe кoмпoзитopa пoмітнo пoкpaщивcя. Bидaвці пoлювaли зa йoгo пapтитypaми і
зaмoвляли тaкі , нaпpиклaд, твopи , як вeликі фopтeпіaнні вapіaції нa тeмy вaльcy Діaбeллі ( 1823). Йoгo тypбoтливі дpyзі ,
ocoбливo глибoкo віддaний Бeтxoвeнy A.Шіндлep , cпocтepігaючи бeзлaдний і пoвний пoнeвіpянь cпocіб життя мyзикaнтa і чyючи йoгo cкapги нa тe , щo йoгo " oбібpaли " ( Бeтxoвeн cтaв бeзпpичиннo підoзpілим і бyв гoтoвий звинyвaтити в нaйгіpшoмy мaйжe вcіx ocіб зі cвoгo oтoчeння ) , нe мoгли зpoзyміти , кyди він дівaє гpoші. Boни нe знaли , щo кoмпoзитop відклaдaє їx , aлe poбить цe нe для ceбe. Koли в 1815 пoмep йoгo бpaт Kacпap , кoмпoзитop cтaв oдним з oпікyнів cвoгo дecятиpічнoгo плeмінникa Kapлa . Любoв Бeтxoвeнa дo xлoпчикa , пpaгнeння зaбeзпeчити йoгo мaйбyтнє вcтyпили в пpoтиpіччя з нeдoвіpoю , якe кoмпoзитop відчyвaв дo мaтepі Kapлa ; в peзyльтaті він лишe пocтійнo cвapивcя з oбoмa , і ця cитyaція oфapбилa тpaгічним cвітлoм ocтaнній пepіoд йoгo життя. У poки , кoли Бeтxoвeн дoмaгaвcя пoвнoгo oпікyнcтвa , cклaдaв він мaлo.

Глyxoтa Бeтxoвeнa cтaлa пpaктичнo пoвнoю. Дo 1819 йoмy дoвeлocя цілкoм пepeйти нa cпілкyвaння з cпівpoзмoвникaми
зa дoпoмoгoю гpифeльній дoшки aбo пaпepy й oлівця (збepeглиcя т. зв. Poзмoвні зoшити Бeтxoвeнa ) . Пoвніcтю
зaнypeний y poбoтy нaд тaкими твopaми , як вeличнa Уpoчиcтa мeca pe мaжop ( 1818) aбo Дeв'ятa cимфoнія , він
пoвoдивcя дивнo , вceляючи тpивoгy cтopoннім людям : він " cпівaв , зaвивaв , тyпaв нoгaми , і взaгaлі здaвaлocя , щo він
вeдe cмepтeльнy бopoтьбy з нeвидимим cyпpoтивникoм " ( Шиндлep ) . Гeніaльні ocтaнні квapтeти , п'ять ocтaнніx
фopтeпіaнниx coнaт - гpaндіoзні зa мacштaбaми , нeзвичні зa фopмoю тa cтилeм - здaвaлиcя бaгaтьoм cyчacникoм
твopaми бoжeвільнoгo. І вce-тaки відeнcькі cлyxaчі визнaвaли блaгopoдcтвo і вeлич бeтxoвeнcькoї мyзики , вoни відчyвaли
, щo мaють cпpaвy з гeнієм . У 1824 під чac викoнaння Дeв'ятoї cимфoнії з її xopoвим фінaлoм нa тeкcт oди Шиллepa Дo
Paдocті ( An die Freude ) Бeтxoвeн cтoяв пopyч з диpигeнтoм . Зaл бyв підкopeний пoтyжнoї кyльмінaцією в кінці cимфoнії ,
пyблікa шaлeнілa , aлe Бeтxoвeн нe oбepтaвcя . Дoвeлocя oднoмy з cпівaків взяти йoгo зa pyкaв і пoвepнyти oбличчям дo
cлyxaчів , щoб кoмпoзитop вклoнивcя .

Дoля іншиx пізніx твopів бyлa більш cклaднoю. Mинyлo бaгaтo poків піcля cмepті Бeтxoвeнa , і тільки тoді нaйбільш
cпpийнятливі мyзикaнти пoчaли викoнyвaти йoгo ocтaнні квapтeти (y тoмy чиcлі Beликy фyгy , op. 33) і ocтaнні фopтeпіaнні coнaти , відкpивaючи людям ці вищі , пpeкpacні дocягнeння Бeтxoвeнa. Інoді пізній cтиль Бeтxoвeнa xapaктepизyють як cпoглядaльний , aбcтpaктний , y pяді випaдків нexтyє зaкoнaми милoзвyчнocті ; нacпpaвді ця мyзикa - нeocкyдeвaющyю джepeлo пoтyжнoї і poзyмнoї дyxoвнoї eнepгії .
Бeтxoвeн пoмep y Bідні 26 бepeзня 1827 від зaпaлeння лeгeнь, ycклaднeнoгo жoвтяницeю і вoдянкoю .
Bклaд Бeтxoвeнa y cвітoвy кyльтypy. Бeтxoвeн пpoдoвжив зaгaльнy лінію poзвиткy жaнpів cимфoнії , coнaти , квapтeтy ,
нaмічeнy йoгo пoпepeдникaми. Oднaк йoгo тpaктyвaння відoмиx фopм і жaнpів відpізнялacя вeликoю cвoбoдoю ; мoжнa
cкaзaти , щo Бeтxoвeн poзcyнyв їx paмки в чacі і в пpocтopі. Bін нe poзшиpив cфopмoвaнoгo дo йoгo чacy cклaдy
cимфoнічнoгo opкecтpy , aлe йoгo пapтитypи вимaгaють , пo-пepшe , більшoї кількocті викoнaвців y кoжній пapтії , a пo-
дpyгe , нeймoвіpнoгo в йoгo eпoxy викoнaвcькoї мaйcтepнocті кoжнoгo opкecтpaнтa ; кpім тoгo , Бeтxoвeн дyжe чyтливий
дo індивідyaльнoї виpaзнocті кoжнoгo інcтpyмeнтaльнoгo тeмбpy. Фopтeпіaнo в йoгo твopax - нe близький poдич
витoнчeнoгo клaвecинa : викopиcтoвyютьcя вecь poзшиpeний діaпaзoн інcтpyмeнтy , вcі йoгo динaмічні мoжливocті .

B oблacтяx мeлoдики , гapмoнії , pитмy Бeтxoвeн нepідкo вдaєтьcя дo пpийoмy paптoвoї зміни , кoнтpacтy. Oднa з фopм
кoнтpacтy - пpoтиcтaвлeння pішyчиx тим з чітким pитмoм і більшe ліpичниx , плaвнo пoтoчниx poзділів. Pізкі диcoнaнcи і
нecпoдівaні мoдyляції y дaлeкі тoнaльнocті - тeж вaжливa pиca бeтxoвeнcькoї гapмoнії. Bін poзшиpив діaпaзoн
зacтocoвyвaниx в мyзиці тeмпів і чacтo вдaвaвcя дo дpaмaтичним, імпyльcивним змінax динaміки . Інoді кoнтpacт
виcтyпaє як пpoяв xapaктepнo бeтxoвeнcькoгo кількa гpyбyвaтoгo гyмopy - тaк бyвaє в йoгo нecaмoвитиx cкepцo , які в йoгo cимфoніяx і квapтeтax чacтo зaмінюють більш cтaтeчний мeнyeт .

Ha відмінy від cвoгo пoпepeдникa Moцapтa , Бeтxoвeн cклaдaв нacилy . Зaпиcники Бeтxoвeнa пoкaзyють , як пocтyпoвo ,
кpoк зa кpoкoм з нeпeвниx нaчepків виникaє гpaндіoзнa кoмпoзиція , відзнaчeнa пepeкoнливoю лoгікoю пoбyдoви і
pідкіcнoю кpacoю. Tільки oдин пpиклaд: y пepвіcнoмy ecкізі знaмeнитoгo " ??мoтивy дoлі" , щo відкpивaє П'ятy cимфoнію ,
він дopyчeний флeйті , a цe oзнaчaє , щo тeмa мaлa зoвcім інший oбpaзний зміcт. Пoтyжний xyдoжній інтeлeкт дoзвoляє
кoмпoзитopy звepнyти нeдoлік в гідніcть : мoцapтівcькoї cпoнтaннocті , інcтинктивнoмy пoчyттю дocкoнaлocті Бeтxoвeн
пpoтиcтaвляє нeпepeвepшeнy мyзичнo - дpaмaтypгічнy лoгікy. Caмe вoнa - гoлoвнe джepeлo бeтxoвeнcькoгo вeличі , йoгo
нeзpівняннoгo вміння opгaнізyвaти кoнтpacтні eлeмeнти в мoнoлітнe цілe. Бeтxoвeн cтиpaє тpaдиційні цeзypи між
poзділaми фopми , yникaє cимeтpії , зливaє чacтини циклy , poзвивaє пpoтяжні пoбyдoви з тeмaтичниx і pитмічниx мoтивів
, нa пepший пoгляд нe міcтять в coбі нічoгo цікaвoгo. Інaкшe кaжyчи , Бeтxoвeн твopить мyзичний пpocтіp cилoю poзyмy ,
влacнoю вoлeю . Bін пepeдбaчaв і cтвopювaв ті xyдoжні нaпpями , які cтaли визнaчaльними для мyзичнoгo миcтeцтвa 19 в . І cьoгoдні йoгo твopи вxoдять дo чиcлa нaйбільшиx , нaйбільш шaнoвaниx твopінь людcькoгo гeнія.
Серед багатьох українців, які досягли високого положення на росій­ській службі в XVIII столітті, Олександр Безбородько займає особливе місце. Вище нього, і не тільки за титулами, званнями і дарованими маєт­ками, а й за реальними справами, впливом на російську і світову політи­ку, не піднявся ніхто. Під час правління Катерини II він майже постійно керував зовнішньою політикою імперії, а при Павлові І навіть став дер­жавним канцлером. І своїм стрімким сходжен­ням на міжнародну арену імперія була багато в чому зобов'язана саме О.Безбородьку.
Його рід мав давні козацькі корені і відомий із середини XVII століття, точніше — з 1649 ро­ку, коли його засновник прославився у боях вій­ська Б.Хмельницького з поляками. Яків Іванович Безбородько, дід Олександра Безбородька, був значковим товаришем Переяславського полку і брав участь у Гилянському (Південний Пригас­лій) поході російських військ у 1726 році. Його син, Андрій Якович, дослужився до звання гене­рального писаря (на зразок державного секрета­ря) Лівобережної України і входив до числа осіб, близьких гетьманові Кирилу Разумовському. Піс­ля відставки гетьмана він, затверджений у званні предводителя Чернігів­ського дворянства, незважаючи на звинувачення у хабарництві, зумів збе­регти впливове положення; брав участь у роботі створеної Катериною II комісії з українських справ і забезпечив своєму синові шлях для кар'єри.
Олександр Андрійович Безбородько народився 14 (25) березня 1747 року (за іншими даними — 1746 р.) в одній із гетьманських резиденцій Лівобережжя, у місті Глухові. Здобувши звичайну для дітей козацької старшини початкову освіту, по досягненні відповідного віку, поїхав до Києва для навчання у Києво-Могилянській академії. Тоді цей навчальний заклад уже виглядав трохи архаїчним порівняно з деякими передовими університетами, орієнтованими на розвиток природничих і математичних наук, зокрема університетами Заходу. Проте академія надавала фундамен­тальну підготовку в галузі давніх і належні знання сучасних мов, філосо­фії, богослов'я, інших гуманітарних дисциплін. По закінченні навчання в академії О.Безбородько в 1765 році був за­писаний у бунчукові товариші і згодом призначений управителем канце­лярії малоросійського генерал-губернатора (верховного правителя Лівобе­режної України після ліквідації гетьманства в 1764 році), фельдмаршала, графа П.Рум'янцева.
Освіченому і працьовитому юнакові вдалося швидко завоювати повну довіру начальства. Зокрема, О.Безбородько був визнаний гідним довіри вести таємне листування фельдмаршала, що залучало його до виру полі­тичного життя і сприяло набуттю необхідного практичного досвіду дер­жавної служби. Водночас, не без сприяння з боку впливового батька, зростав його авторитет і серед козацької старшини. У 1767 році двадцятилітній юнак був обраний членом Малоросійського Генерального суду. Через два ро­ки, коли почалася російсько-турецька війна 1768—1774 рр., він перейшов на військову службу: з Ніжинським полком виступив у похід до Півден­ного Бугу, а потім командував ніжинським, лубенським і миргородським українськими козацькими та російським компанійським полками. Під час війни виявив себе хоробрим і відповідальним офіцером, що відзна­чився у битвах на річках Ларга і Кагул, під час штурму турецьких Сілістрійських укріплень на Дунаї. Війну закінчив на посаді полковника Київського полку — найбільшого з українських військових формувань.
Однак найповніше хист О.Безбородька вия­вився під час військово-дипломатичних перегово­рів, які ініціювалися графом П.Рум'янцевим для підписання Кючук-Кайнарджійсь'кого мирного договору 1774 року між Росією і Туреччиною. Йо­го старання були належним чином оцінені, і в 1775 році фельдмаршал рекомендував О.Безбо­родька Катерині II. Того ж року Київський пол­ковник переїхав до Петербурга і був призначений статс-секретарем імператриці для прийняття прохань на Височайше ім'я. Цариця була дуже задо­волена його ерудицією, розумом і ретельністю, унікальною працездатністю, а також ясним і лаконічним стилем підготовлюваних ділових паперів, до того ж написаних бездоганним почерком, яким уміли писати лише випускники Києво-Могилянської академії. У 1780 році О.Безбородько супроводжував Катерину II в подорожі Біло­русією. Тоді ж відбулася її перша зустріч з австрійським імператором Йоси­пом II, який щойно вступив на престол, ліберально настроєним прихильни­ком ідей французьких просвітителів. У Могилеві статс-секретарю було доручено вести "денні записи" — журнал подорожі, і він став учасником та­ємних переговорів двох монархів, що торкалися майбутнього Центрально- Східної Європи і Балкано-Дунайського регіону, світових проблем загалом. Головними ж на цих переговорах були польське і турецьке питання. Під тиском з боку прусського короля Фрідріха II австрійський імпе­ратор переконував свою співбесідницю погодитися на остаточний розпо­діл уже нежиттєздатної Речі Посполитої поміж трьома державами. Кате­рина II воліла зберігати територіальну єдність цієї держави, на престолі якої (за безпосередньої участі російської сторони) був посаджений її близький друг Станіслав Понятовський. Перший із трьох поділів Польщі відбувся ще в 1772 році, але в резуль­таті Росія одержала куди менше вигоди, ніж Австрія і Пруссія. У свою чергу, імператриця прагнула заручитися підтримкою Австрії у запланова­ній нею анексії Кримського ханства і подальшому наступі на Туреччину, у боротьбі з якою дунайська держава Габсбургів була союзником Росії. Тому згодом їй усе-таки довелося піти на поступки німецьким монархам. З цієї поїздки О.Безбородько до кінця своїх днів мав щонайтісніше від­ношення до російської зовнішню політики, дедалі більш впливаючи, а по­тім і визначаючи її. Повернувшись до Петербурга, О.Безбородько представив імператриці "Меморіал у справах політичних" із проектом поділу турецьких володінь у Європі між Росією і Австрією. Оскільки Катерина II недостатньо уявляла собі історію і характер народів Балкано-Дунайського регіону, зокре­ма тих, які передбачалося приєднати до імперії, статс-секретар написав для неї і компактну доповідь "Скорочені історичні відомості про Молдовію".
Наприкінці 1780 року О.Безбородько був зарахований до штату коле­гії закордонних справ у званні "повноважного для всіх негоціацій". Нас­тупного року його компетенції було довірено створений Поштовий депар­тамент, першим директором якого 1782 року він і став. З 1781 року він був і членом Секретної експедиції сенату, яка займалася розглядом дер­жавних справ особливого значення. З цього часу статс-секретар стає керівником колегії закордонних справ, що формально очолювалася (після відставки в 1783 році опозиціонера що­до Катерини II графа Микити Паніна) уже похилого віку й безініціативним графом Іваном Остарманом, сином впливового вельможі часів Анни Іва­нівни. Реально зовнішню політику держави визначали імператриця та О.Безбородько, за участі її фаворита Григорія Потьомкіна. Оскільки місце канцлера залишалося вакантним, О.Безбородько фактично займав його ра­зом із Потьомкіним, повністю знаходячи з ним спільну мову.
На відміну від М.Паніна, орієнтованого на Англію (що продовжувала боротьбу за відновлення влади над Північноамериканськими штатами, які вже проголосили незалежність, і підтримувала Туреччину проти Росії, усіляко зміцнюючи свої позиції в Індії), О.Безбородько виступав за зміцнен­ня союзу з Австрією для остаточного розгрому і вигнання з Європи Ту­реччини. При цьому він вважав за необхідне стримувати британське морське панування спільними зусиллями ряду європейських морських держав за провідної ролі Росії. У його діях, як і в політиці британських лідерів того часу, зокрема обох Вільямів Піттів (батька і сина), виразно простежується усвідомлення тих принципів геополітики, які визначали світове протистояння Росії й Англії в XIX столітті, також СРСР і США в XX столітті як провідних континентальних і морських держав. У спробі приборкання безконтрольного панування Англії на просто­рах Світового океану О.Безбородько під час англо-американської війни дотримувався політики так званого морського збройного нейтралітету. Суть її полягала в тому, що тоді, коли Англія намагалася організувати морську блокаду США, які щойно проголосили свою незалежність, Росія в 1780 році виступила з декларацією права нейтральних держав захищати своє вільне судноплавство у всіх напрямах силою зброї.
Будь-яке судно нейтральної країни повинне було перебувати під охоро­ною всіх держав, що підписали декларацію про збройний нейтралітет. Слі­дом за Росією ці принципи були визнані Францією, США, Іспанією і Ні­дерландами. Англія не змогла їм ефективно протидіяти. У результаті Росія піднялася врівень із провідними морськими державами Європи, й у цьому статусі одержала міжнародне визнання. Для імперії це був великий зовніш­ньополітичний успіх, оскільки раніше її флот мав вагу лише в межах неве­ликих внутрішніх морів — Балтійського, Чорного і Каспійського.
Однак головною турботою Катерини II, О.Безбородька і Потьомкіна були турецьке і польське питання. Тут, виключно завдяки дипломатично­му хисту О.Безбородька, вдалося досягти майже повного погодження ро­сійської й австрійської позицій. Був прийнятий так званий Грецький про­ект, який передбачав (за результатами остаточного розгрому Османської імперії союзними військами) відновлення православної Візантійської ім­перії з государем із російського царського дому. Під його реалізацію но­вонародженому другому синові цесаревича Павла було дано ім'я Костян­тин, раніше мало поширене в Росії, але славне у візантійській історії.
"Грецький проект" передбачав створення з іще підвладних Туреччині князівств Молдовія і Валахія буферної, залежної від Росії, держави Дакія (розв'язуючи руки австрійцям на заході Балкан). При цьому підписаний між Росією і Францією в 1786 році договір нейтралізовував останню, в її переддень революції, у її стосунках до турецьких справ. У випадку успіху цього плану з територій Балкан, населених переважно греками, болгара­ми і сербами, повинна була утворитися велика, що прикривала б Європу з боку мусульманського Сходу, православна держава зі столицею в Кон­стантинополі. Про приєднання цих земель до Росії мови не було, провід­ні європейські держави, насамперед Англія, цього б не допустили. Тісні контакти з австрійською стороною, за взаємного прихильного ставлення Йосипа II та О.Безбородька, таланти якого цей освічений мо­нарх цінив надзвичайно високо, сприяли тому, що в 1784 році він був визнаний гідним титулу графа Священної Римської імперії. Незабаром О. Безбородько був затверджений у графському чині Російської імперії. Зміцнювалися його позиції й у вищих ешелонах російської влади. На ім'я графа з-за кордону надсилали свої повідомлення російські посли, з ним вели переговори іноземні представники в Петербурзі, він регулярно допо­відав імператриці про всі рішенйя колегії закордонних справ.
У 1786 році О. Безбородько був призначений членом "Совета при ея Императорском Величестве", а наступного року на нього було покладено обов'язки оголошувати Раді волю імператриці і доповідати їй протоколи цього вищого дорадчого органу держави. Водночас у 1770—80-і роки О.Безбородько активно брав участь у законодавчій роботі. Багато законо­давчих актів цього періоду, включаючи маніфести від імені Катерини II й іменні укази, були написані ним особисто.
Піднесений у 1787 році до звання гофмейстера, О.Безбородько, разом із австрійським, французьким і англійським послами, іншими високопос­тавленими особами, супроводжував імператрицю в її подорожі через Ки­їв до Криму. Також вів переговори з польським королем Станіславом Понятовським, який виїхав назустріч, про подальшу долю Речі Посполитої. У Києві і під час плавання вниз по Дніпру він був її "гідом", розповіда­ючи про стародавності і сучасний стан України.
Відповіддю на російську анексію Тавриди і демонстративний візит ім­ператриці до Криму стало оголошення Туреччиною, підтримуваною Вели­кобританією, війни Росії в серпні 1787 року. На боці Росії виступила Авс­трія. У ході війни, вже по кількох основних перемогах О.В.Суворова, по­мирає Г.Потьомкін. Підписання мирного договору з Османською імпері­єю в молдовському місті Ясси було покладено на О.Безбородька. Він, як і завжди, блискуче справився з відповідальним дипломатичним завданням.
За Ясським мирним договором, підписаним 27 грудня 1791 року, Ту­реччина визнавала всі надбання Росії за Кючук-Кайнарджійським мир­ним договором 1774 року і приєднання до неї Кримського ханства з усі­ма його володіннями в Приазов'ї і на Кубані. До Російської імперії відходили землі між Південним Бугом і Дністром, по якому встановлю­вався кордон між двома державами. Туреччина зобов'язалася дотримува­ти права балканських християн, а також не претендувати на територію Грузії, що незабаром також увійшла до складу Росії. Успіхи російської армії і флоту у війні проти Туреччини (взяття Хо­тина, Очакова й Ізмаїла, сухопутні перемоги під Фокшанами і при Римнику (1789 рік); морські — у Керченському бою, під Тендрою і при мисі Каліакрія біля Варни), здавалося, повинні б мати значні результати. Од­нак міжнародна ситуація, що склалася, вимагала якнайшвидшого вста­новлення миру на півдні імперії.
У 1790 році вмер Йосип II, а його слабкі й недалекоглядні спадкоєм­ці, налякані революційними подіями у Франції, не бажали продовження війни з Туреччиною до повної перемоги. Згідно з цим діяла й англійська дипломатія, прагнучи тісніше пов'язати Австрію і Пруссію французькими справами, а також врятувати Османську імперію від остаточного розгрому.
Крім того, Катерина II та О.Безбородько розуміли, що в низці загаль­ноєвропейських воєн, яку могла викликати Французька революція, Росії не вдасться бути осторонь, а отже, з переможеною Туреччиною треба ук­ласти міцний мир, що гарантував би сильний російський вплив. Усе це й було досягнуто О.Безбородьком в Яссах. Імперія, забезпечивши стабіль­ність на своїх південних рубежах, звільнила руки для участі в загальноєв­ропейських справах. Але по поверненні до Петербурга О.Безбородько побачив, що його позиції при дворі трохи похитнулися. Його місце щоденного доповідача імператриці зайняв її новий фаворит Платон Зубов, людина старанна і працездатна, але нічим не видатна. Згодом він одержав популярність пе­реважно колосальним багатством (щедрість Катерини II), убивством ім­ператора Павла І й безмежною скнарістю (існує версія, що саме він став прототипом Скупого лицаря в однойменному творі Пушкіна).
З П.Зубовим в О.Безбородька було менше взаєморозуміння, аніж із Потьомкіним. Проте домінуюча роль графа в зовнішньополітичних спра­вах зберігалася, і він уважно стежив за бурхливими змінами, що почали­ся в Європі. З огляду на пряму участь Пруссії й Австрії у французьких справах, О.Безбородько думав, що такі обставини зміцнюють позиції Ро­сії на переговорах про остаточний розділ Речі Посполитої, де, під впли­вом французьких подій, 1791 року теж було прийнято конституцію. Для запобігання розвитку в Польщі подій за французьким сценарієм, Росія направила свої війська до цієї країни, але Пруссія, мало зважаючи на Австрію, зажадала нового розділу Польщі, побоюючись, як би вся вона не виявилася під контролем Росії. У такій ситуації О.Безбородько виявив усю силу свого дипломатичного хисту, щоб забезпечити включення до складу Російської імперії українських і білоруських земель Речі Посполитої.
27 березня 1793 року було видано написаний О.Безбородьком цар­ський маніфест про приєднання до Росії Правобережної України з Поділ­лям і Волинню, а також основних територій Білорусії. При цьому прус- ському королю дісталася частина власне польських земель з Познанню, Торунем і Гданськом (Данцигом), а Австрії — обіцянка сторін повернути їй спільними зусиллями зайняту французькими військами Бельгію. Таким чином, під владою Росії опинилися населені переважно православними українцями й білорусами великі землі аж до Західного Бугу, що не тільки розширювало і збагачувало імперію, а й розсувало її межі безпосередньо до рубежів Центральної Європи.
Обурені польські демократи, які дедалі більше орієнтувалися на полі­тичні ідеали революційної Франції, у 1794 році підняли повстання, очо­лене Т.Костюшком. Однак російським військам під командуванням О.В.Суворова все-таки вдалося придушити його й узяти Варшаву. Доля Речі Посполитої була остаточно вирішена... Із завершенням 1795 року третього розділу Польщі, щодо якого О.Безбородько вів інтенсивні переговори з усіма зацікавленими сторона­ми, Росія одержувала Курляндію, Литву й білоруські землі біля Німану і Західного Бугу, не приєднуючи територій з перевагою польського насе­лення. Землі власне Польщі поділили Пруссія й Австрія. Першій дістала­ся Варшава, а другій — Краків і Люблін. Далекоглядний і завбачливий О.Безбородько явно не прагнув поширювати владу Росії на власне поль­ські землі, аби не створювати тих проблем, з якими російські самодержці зштовхнулися після поширення їхньої влади на основне ядро Польщі за рішенням Віденського конгресу в 1815 році.
Третій розділ Польщі був останнім заходом, у якому О.Безбородько брав участь за життя Катерини II. Імператриця померла в 1796 році. В ро­ки її правління цей виходець з козацької старшини зробив грандіозну кар'єру, і був зобов'язаний не звичайному при дворі російських цариць XVIII століття фаворитизму, а своїм неабияким обдаруванням — унікаль­ній пам'яті, працездатності, великим знанням і гострому, розумові.
Усі царські маніфести з 1776 по 1792 роки, а багато й пізніше, були складені О.Безбородьком; його ж рукою було написано 387 іменних ука­зів. Він вів активне особисте листування з провідними дворами Європи, російськими Ьановниками й воєначальниками. Протягом 16 років до ім­ператриці через нього надходили всі справи зовнішньої і безліч справ внутрішньої політики.
Матеріальною нагородою за це, крім іншого, були щедрі жалування ім­ператриці. Так, у 1779 році йому було даровано 1200 душ у приєднаній ще за першого розділу Польщі Полоцькій землі. У 1785 році — 5000 душ на Лі­вобережній Україні, у 1792 році, після встановлення Ясського миру, — ще 5000 душ на щойно приєднаному до Росії Поділлі, 50 тис. карбованців і зо­лота гілка маслини, обсипана діамантами вартістю 25 тис. карбованців. До цього в 1795 році додалися ще 50 тис. карбованців і щорічна пенсія 10 тис. карбованців. Останні подарунки повністю компенсували те, що у сфері свого впливу О.Безбородько повинен був трохи потіснитися на користь П.Зубова.
Смерть імператриці не вплинула негативно на долю її ставленика. Навпаки, він єдиний із близьких до неї людей, що не тільки не був від­правлений у відставку, але наближений до нового імператора. Йому було доручено розбирання паперів з кабінету Катерини II, а незабаром він одержав вищу (звичайно, після імператорського) посаду в державі, став­ши канцлером Російської імперії, а також — титул ясновельможного кня­зя. Більше того, Павло І подарував йому 10 тис. душ в Орловській губер­нії і 6 тис. душ на власний вибір, а також 30 тис. десятин землі у Воронезькій губернії. При цьому його московський будинок був прид­баний у скарбницю за 670 тис. карбованців. За поширеною версією, усім цим нагородам і прихильності сварливо­го і дріб'язкового Павла І О.Безбородько був нібито зобов'язаний тим, що відразу ж по смерті імператриці, яка не любила сина і думала посадити на престол старшого онука Олександра (майбутнього Олександра І), передав новому самодержцю відповідні папери. Цим, нібито, О.Безбородько на­завжди привабив до себе нового імператора.
Але документальних даних, що такий заповіт Катерини II існував, а Безбородько його дійсно видав Павлові I, немає. Імовірніше, на думку сучасних дослідників, О.Безбородько довів до відома нового імператора підготовлений його матір'ю проект закону, що передбачав складну, бага­тоступеневу процедуру затвердження спадкоємця на престолі. Як людина освічена, розумна і загалом доброзичлива, О.Безбородько не міг не бачити згубного характеру порядків, що панували в Російській імперії в роки правління Катерини II і Павла І. За своїм духом він не був борцем за справедливість чи прихильником соціальних реформ, як, ска­жімо, його сучасник О.Радіщев чи навіть ліберал М.Новиков. Однак, бу­дучи компетентним у соціальній філософії французьких просвітителів (се­ред яких йому були найближчі погляди проникливого й ліберального мислителя Ш.Монтеск'є), він не міг не задумуватися над тим, як варто було б ліпше облаштувати Росію.
В останні роки правління Катерини II, наляканої спершу О.Пугачовим, згодом — якобінцями і О.Радіщевим, а особливо за часів самодура Павла 1, виходити з планами глибоких державних реформ не мало рації. Але водно­час при юному цесаревичі Олександрові утворилося коло освічених моло­дих людей з ліберальними прагненнями. До їх числа входив і племінник О.Безбородька — В.Кочубей, представник знатного українського роду. Він був зобов'язаний своєму дядькові не тільки кар'єрою і практичною підго­товкою до державної діяльності, а й хорошою на той час освітою, а також принциповими ідеями, головним чином у сфері зовнішньої політики. Нада­лі він, проявивши себе на дипломатичному поприщі й інших сферах дер­жавної діяльності, також одержав посаду канцлера і князівський титул.
У 1798 році на прохання племінника О.Безбородько написав "Запис­ку про складання законів Російських", просякнуту ідеями французької освіти, особливо трактату "Про духа законів, про Зв'язок, який закони повинні мати зі структурою кожного уряду, звичаями, клітатом, релігією, комерцією і т. ін." Ш.Монтеск'є. "Записка" була своєрідним конспектом нереалізованої канцлером за життя системи законопроектів щодо реорга­нізації устрою країни. З тексту документа видно, що "істинну монархію" О.Безбородько уявляв родо-становим суспільством із чіткою регламента­цією прав і обов'язків людей усіх станів (у тому числі й селян) за полег­шених можливостей переходу достойних і обдарованих людей з нижчих соціальних категорій до вищих. Представники всіх трьох повноправних станів (дворянства, духовенства і міщан) повинні були засідати в Сенаті (який готує і приймає до розгляду закони) і Генеральному суді. При цьо­му кріпаків треба було заборонити продавати без землі.
Така система ідейно близька тому суспільному ладові, якого за спри­яння його батька, генерального писаря Андрія Безбородька, в останні ро­ки гетьманства передбачав для України Кирило Розумовський. "Записка" канцлера свідчила про критичне ставлення князя і канцлера до порядків російського абсолютизму, негативні сторони якого з усією очевидністю проявилися у роки правління Павла І. Вона була уважно вивчена друзя­ми цесаревича Олександра і багато в чому використана в перші, лібераль­ні роки його царювання у роботі працюючого над розробкою системи ре­форм Негласного комітету.
О.Безбородько, людина привітна, з розвинутим художнім смаком, любив веселі застілля і хтиві радощі, що цілком органічно поєднувалося з велики­ми знаннями в різних галузях. За умов постійного завантаження справами, О.Безбородько, особливо в період найактивнішої діяльності, незмінно виріз­нявся гостинністю, заступництвом тих, хто потребував допомоги, любов'ю до колекціонування творів мистецтв, а також почуттям гумору. У палаці під Петербургом він зібрав унікальну колекцію художніх творів — понад 300 кар­тин європейських художників, згодом ці твори перейшли до Ермітажу.
Займаючи вищі посади Російської імперії, О.Безбородько не забував про Україну. Він був співавтором (написаної в основному В.Рубаном) "Короткого літопису Малої Росії", виданого в 1777 р. Його перу належать кілька невеликих творів з окремих проблем історії рідного краю, яку він, як і історію інших країн Європи, знав досконало. Чималий інтерес ста­новлять його праці про російсько-турецькі війни і дипломатичну баталію навколо східного питання.
Помер О.Безбородько в багатстві, честі й славі 6 квітня 1799 року ще не старою людиною, явно обтяженим сибаритським способом життя останніх двох десятків років. Не маючи прямих законних спадкоємців, свої незлічен­ні багатства залишив молодшому братові Іллі, який служив під командуван­ням О.В.Суворова, прославився у взятті Ізмаїла і під час польської кампанії 1795 року. За заповітом канцлера, на частину цих коштів у великому, спе­ціально з цією метою зведеному будинку, Ілля відкрив в Україні (у Ніжині) Гімназію вищих наук імені О.Безбородька, котра у 1832 році реорганізова­на в Ліцей. Цей навчальний заклад виховав чимало діячів української і ро­сійської науки та культури, серед яких найвідоміший — М.Гоголь.
Учений-медик, фундатор терапевтичної школи, один із засновників віт­чизняної кардіології увійшов в історію світової медицини як видатний науковець і клініцист. Народився він у сім'ї юриста в Одесі. Після успішного закінчення гімназії (1894) вступив на медичний факультет Київського універси­тету Св. Володимира, а 1899 р. закінчив його з відзнакою і був зарахований ординатором на кафедру внутрішньої патології, яку очолював один із засновників Київської школи терапевтів професор В.П. Образцов. Після набуття потріб­них клінічних навичок його було відряджено у 1901 р. на стажування за кордон (Париж, Бер­лін, Мюнхен). У 1902-1904 роках М. Стражеско вдосконалював свої знання з фізіології травлен­ня, працював у Петербурзі в лабораторії знаме­нитого І. Павлова. Тут в 1904 р. він захистив докторську дисертацію.
Після повернення 1904 р. в Київ Микола Дмитрович був обраний на посаду старшого ор­динатора факультетської терапевтичної кліні­ки в Київському університеті, у 1908 р. - на посаду старшого асистента цієї ж клініки. Цьо­го ж року він отримав звання приват-доцента і з успіхом розпочав самостійно читати курс клініки захворювань серцево-судинної систе­ми. 1910 р. М. Стражеско отримав запрошен­ня завідувати кафедрою спеціальної патології і терапії в Київському жіночому медичному інституті, у створенні якого сам брав участь. 1917 р. його обрали професором кафедри пропе­девтики внутрішніх захворювань і запросили завідувати терапевтичним відділенням Олек- сандрівської міської лікарні (нині - Централь на міська клінічна лікарня). Сам учений оці­нював цей період своєї діяльності як початок формування його клінічної школи.
У 1919-1922 роках Микола Дмитрович був професором кафедри факультетської терапії Новоросійського університету в Одесі, де одно­часно з науково-педагогічною діяльністю брав активну участь у створенні Одеського клінічно­го інституту, працював консультантом в Одесь­кому військовому госпіталі. 1922 р. професор М. Стражеско повернувся до Києва і знову очо­лив кафедру пропедевтики Медичного інститу­ту. З 1927 р. він очолив кафедру госпітальної те­рапії, а з 1929 р. одночасно керував кафедрою факультетської терапії Київського жіночого ме­дичного інституту.
Академік О. Богомолець, з яким тісно спів­працював М. Стражеско, зазначав, що він ство­рив в Україні клінічну школу патофізіологічного напрямку, яка була визнана не лише вітчизня­ною, а й світовою медициною. В Інституті екс­периментальної біології і патології, яким керував О. Богомолець, М. Стражеско очолював клініч­ний відділ. Згодом саме на базі цього відділу 1936 р. за проектом Миколи Дми­тровича було організова­но Київський науково-дослідний інститут клінічної медицини, директором якого він став. Нині це Інститут кардіології ім. М. Стражеска. У новоствореному інституті були не лише терапевтич­на, а й хірургічна, неврологічна, акушерська клініки, а також клініка ЛОР-захворювань. М. Стражеско вважав, що потрібно в комплексі вирішувати складні питання терапії і суміжних галузей медицини.
М.Д. Стражеско - автор більше 100 наукових праць. Разом з професором В.П. Образцовим він вперше у світі подав розгорнутий опис різних клі­нічних форм інфаркту міокарда і його основної патогенної ланки. Він вивчав також проблеми фізіології та патології органів шлунково-кишко­вого тракту (шлунка, кишковика, печінки). Кла­сичним твором стала його монографія «Основи фізіологічної діагностики захворювань черевної порожнини». Особливу увагу вчений приділяв патології органів кровообігу, розробив вчення про функціональну недостатність кровообігу. Велике теоретичне і практичне значення мало наукове обґрунтування М.Д. Стражеском теорії ревматизму як інфекційно-алергічного захво­рювання стрептококової етіології. Професору М. Стражеску належать дослідження так званих хронічних інфекцій, а також алергії, геріатрії, гематології, шоку, туберкульозу та ін.
Микола Дмитрович був всебічно обізна­ною людиною. Він добре розумівся на питан­нях літератури і мистецтва, особисто знав М. Коцюбинського, М. Рильського, П. Тичину, М. Заньковецьку та інших діячів культури. Він стверджував, що для справжнього вченого, для лікаря «нема більшого щастя, ніж служити од­ночасно розуму і добру».
Помер Микола Дмитрович Стражеско 27 черв­ня 1952 р. у Києві.
За радянських часів його було обрано акаде­міком трьох академій (АН України, АН СРСР та АМН СРСР), удостоєно звання Героя Соціаліс­тичної Праці, нагороджено орденами і медалями.
У 1954 р. на будинку, де мешкав учений, було встановлено меморіальну дошку, а ще одну - на вулиці Саксаганського, 75, де в 1944-1978 роки знаходився створений М.Д. Стражеско Інститут кардіології. У новому приміщенні Інституту (на вулиці Народного повстання, 5) знаходиться меморіальний музей видатного вченого, на тери­торії якого встановлено пам'ятник.

Ф.Шопен (1810-1849)  Лише одного музичного інструменту – фортепіано – вистачило Шопену, щоб розкрити музичні таємниці своєї геніальної душі. Вся барвистість романтичного світовідчуття, все те, що зазвичай вимагало для свого втілення монументальних композицій (симфоній або опер), геніальному композитору та піаністу вдалося виразити у фортепіанній музиці (творів за участю інших інструментів, людського голосу або оркестру у Шопена одиниці).



Фредерік Шопен (з пол. Fryderyk [Franciszek] Chopin, іноді Szopen; з фр.Frederic [Francois] Chopin) народився 1 березня 1810 неподалік від Варшави, столиці Польщі, в містечку Желязова Воля. Мати Шопена – Юстина Кшижановська – була полькою, батько – Ніколя Шопен – французького походження. Сім’я Шопена жила в маєтку графа Скарбека, де батько служив домашнім учителем.
Після народження сина Ніколя Шопен отримав місце вчителя у Варшавському ліцеї, і вони усією сім’єю переїздять до столиці.
Маленький Шопен ріс в оточенні музики. Його батько грав на скрипці і флейті, мати добре співала і трохи грала на фортепіано. До п’яти років хлопчик уже впевнено виконував нескладні п’єси, розучені під керівництвом старшої сестри Людвіки, а на восьмому році життя Шопен почав складати власні композиції.
21 лютого 1818 року його запросили брати участь у концерті, організованому у Варшаві Товариством благодійності. З цього моменту до Фредеріка прийшла слава. Він був просто нарозхват. Щовечора до його будинку під’їжджали елегантні екіпажі і відвозили його у відомі варшавські салони, де він виконував свої імпровізації.
Тоді ж Шопен бере уроки фортепіанної гри у відомого чеського музиканта Войцеха Живного (згодом той відмовиться від занять з юним віртуозом, заявивши, що нічому більше навчити його не зможе).
У 1821 році, ледь досягнувши 11 років, маленький композитор складає Полонез ля-бемоль мажор і підносить його своєму вчителю Живному в день його іменин. Через рік був написаний знаменитий Полонез соль-дієз мінор.
Композиторський і виконавський таланти хлопчика розвивалися настільки стрімко, що до дванадцяти років Шопен вже не поступався кращим польським піаністам.
У вересні 1823 року Шопен поступає в 4 клас Варшавського ліцею, де успішно навчається. У роки навчання проявляються різнобічні здібності музиканта. Юнак вільно володів французькою та німецькою мовами, жваво цікавився історією Польщі. Він писав вірші, малював і накидав карикатури. Майбутній геній відрізнявся гостротою розуму, спостережливістю, а також проявляв неабиякі акторські здібності.
Після закінчення ліцею Шопен поступає у Вищу школу музики. Тут його заняттями керує педагог та виконавець Йосип Ельснер.
Феноменальні здібності юного піаніста, композитора і імпровізатора у той час вельми цікавили Варшавську публіку. Його безперестанку запрошували на вечори, світські раути. Звичайно ж, спілкування з висококультурними людьми не могло пройти безслідно для Фредеріка, тим більше що багато хто з його нових знайомих в майбутньому допомогли йому увійти у світ високої музики. Чималий вплив на його світогляд зробили тодішні гуртки інтелектуальної молоді столиці, серед якої він обертався, її демократичні і патріотичні настрої.
До цього часу Шопен вже був визнаний кращим піаністом Польщі. Досяг зрілості і його талант композитора. Про це свідчать два концерти для фортепіано з оркестром, написані в 1829-1830 роках, які й сьогодні входять до репертуару багатьох виконавців по всьому світу.
У цей час до Шопена приходить перше почуття – він закохується в Констанцію Гладковську, яка навчалась співу в Варшавській консерваторії. Під враженням цього почуття він пише одну з кращих своїх пісень – “Бажання”.
В 1829 році Шопен відвідує Відень (тодішню музичну столицю Європи), де дає два концерти, які проходять з великим успіхом, що відкривав перед ним шлях до блискучої артистичної кар’єри в Європі.
2 листопада 1830 Шопен залишає батьківщину (як потім виявиться – назавжди), везучи з собою дорогий його серцю подарунок – срібний кубок із жменею рідної землі.
Під час гастрольної поїздки до Відня та по містах Німеччини Шопена наздогнала звістка про поразку польського повстання (1830-31 років). Трагедія Польщі стала найсильнішою особистою трагедією, з’єдналася з неможливістю повернення на батьківщину (Шопен був другом деяких учасників визвольного руху). Біль та розпач, болісне занепокоєння за родину та кохану він вилив у трьох своїх найбільш драматичних і глибоко трагічних творах: етюді до мінор, часто званому«Революційним» і прелюдіях ре мінор і ля мінор.
Пережите в цей період часу Фредеріком потрясіння залишиться в ньому глибоким слідом на все життя. Туга за батьківщиною, нещасна любов, нарешті, хвороба легенів, яка мучила його довгі роки, повалить композитора в глибоку печаль і меланхолію. Цей настрій згодом стане домінантним у всіх його майбутніх творах.
Подальше життя Шопена пов’язане з Парижем, куди він потрапляє в 1831 році. У цьому кипучому центрі художнього життя Шопен зустрічається з людьми мистецтва з різних країн Європи: композиторами Г.Берліозом, Ф.Лістом, Н.Паганіні, В.Белліні, Дж.Майєрбером , піаністом Ф.Калькбреннером, літераторами Г.Гейне, А. Міцкевичем, Жорж Санд, художником Е. Делакруа (що написав портрет композитора).
Париж 30-х років XIX століття – один з вогнищ нового, романтичного мистецтва, і – за словами Ліста – Шопен відкрито стає до лав романтиків.
Шопен підкорив Париж спочатку як піаніст. На концертах Шопен головним чином виконував свої власні твори: концерти для фортепіано з оркестром, концертні рондо, мазурки, етюди, ноктюрни, Варіації на тему з опери Моцарта«Дон Жуан» (саме про ці варіації писав видатний німецький композитор і критик Роберт Шуман: «Шапки геть, панове, перед вами геній»).
У створених в перші роки паризького життя етюдах Шопен дає своє розуміння віртуозності (на противагу мистецтву модних піаністів) – як засобу, підпорядкованого вираженню художнього змісту та нерозривного з ним. Сам Шопен мало виступав у концертних залах, віддаючи перевагу камерній, більш затишній обстановці світського салону. Доходів від концертів та нотних видань бракувало, і Шопен вимушений був давати уроки фортепіанної гри.
У 1838 році на острові Мальорка (куди він поїхав у лікувальних цілях з подругою – письменницею Жорж Санд) був завершений цикл фортепіанних прелюдій у всіх тональностях, які стають справжньою енциклопедією романтизму.
У 1840 році з’являється Друга соната сі-бемоль мінор – один з найтрагічніших творів Шопена. Її 3 частина – «Похоронний марш» – до сьогоднішнього дня залишилася символом жалоби. Серед інших великих творів – чотири балади, чотири скерцо, Фантазія фа-мінор, Баркарола, Соната для віолончелі та фортепіано. Але не менше значення для Шопена мали жанри романтичної мініатюри; з’являються нові ноктюрни (всього близько 20-ти), полонези, вальси, експромти. Особливо любив Шопен мазурку – їх він написав аж п’ятдесятдві.
Вінцем всієї творчості Шопена стала Третя соната сі-мінор (1844 рік), в якій, як і в інших пізніх творах, посилюється барвистість, колористичність звучання. Смертельно хворий композитор створює музику, сповнену світла.
В останні роки життя Шопен здійснює велику гастрольну поїздку по Англії та Шотландії (1848 рік), яка, як і розрив відносин з Жорж Санд, остаточно підірвала його здоров’я.
Помер Фредерік Шопен в Парижі 17 жовтня 1849 року на руках у своєї старшої сестри Людвіки.
На похороні геніального композитора звучав Реквієм улюбленого ним Моцарта. Виконувалися і його власні твори, серед яких був і похоронний марш з фортепіанної сонати сі-бемоль мінор у виконанні оркестру. Похований на кладовищі Pere-Lashaise, а серце його (за заповітом) зберігається у Варшаві в костьолі Святого Хреста.
Леб (Лейб) Штраусс народився 26 лютого 1829 року у єврейській родині в Буттенхаймі, Баварія. У 1845 його батько помер від сухот. У 1847 році Леб з матір'ю і двома сестрами емігрував до США.

У США Леб змінив своє ім'я на «більш американське» Лівай (Levi) і замінив у прізвища німецьке ß на подвійне S. Два його старших брати (Jonas і Louis Löb) переїхали в США кількома роками раніше і вже торгували тканинами в Нью-Йорку.

Леві Стросс почав вивчати торговий бізнес та у 1848 році у виїхав до Кентуккі, де працював комівояжером - торгував галантереєю та інструментами.

У 1849 році в Каліфорнії були відкриті родовища золота. Почалася золота лихоманка. На Західне узбережжя США потягнулися тисячі людей.

У 1853 році Стросс привіз товар своїх братів в Сан-Франциско. Весь товар був розкуплений з корабля ще до заходу в порт. Залишилася тільки парусина. Стросс замовив у кравця штани з цієї тканини. Штани миттєво розкупили. Леві і його зять Девід Стерн відкрили в Сан-Франциско галантерейний магазин. У 1853 році Стросс заснував фірму «Levi Strauss & Co.». Замість парусини штани почали шити з більш м'якої французької тканини, яку називали «денім» (тобто з міста Нім в Південній Франції, де ця тканина спочатку виготовлялась).


20 травня 1873 року Стросс та емігрант з Російської Імперії Джейкоб Девіс отримали патент на штани з металевими заклепками на кишенях. У перший рік Стросс продав 21000 штанів і курток з мідними заклепками

Леві Стросс помер 26 вересня 1902 року у Сан-Франциско у віці 73 років. Він ніколи не був одружений, тому компанія «Levi Strauss & Co.» перейшла у спадок племінникам. Також він залишив спадщину ряду благодійних організацій. На той час спадок Стросса був оцінений у суму близько 6 мільйонів доларів. Похований у містечку Колма у Каліфорнії.

Вшанування пам'яті
Музей Стросса у місті Буттенхаймі, Німеччина розташований у будинку де він народився, датованому 1687 роком. Існує також центр для відвідувачів у всесвітній штаб-квартирі компанії Levi Strauss & Ко у Сан-Франциско, який містить цілий ряд історичних експонатів. Існує також фонд «Levi Strauss Foundation» заснований у 1897 році у Каліфорнійському університету в Берклі.
Народився
1838-04-16
Помер
1922-05-26
Сольве вважається першим інженером-технологом у сфері промислового виробництва соди. Він народився у 1838 р. у невеличкому бельгійському містечку Ребек-Роньоне в сім'ї власника каменоломні та невеликої солеварні. У юності Сольве часто хворів і здобув лише домашню освіту. Він перечитав безліч книг з хімії і був захоплений цією наукою. А в двадцятирічному віці Сольве став допомагати дядькові в управлінні заводом з отримання побутового газу.У заводських умовах у Сольве розкрився талант винахідника хімічних апаратів. Використовуючи дослідження англійських і французьких хіміків щодо застосування аміаку у виробництві соди, Сольве створив апаратуру для великомасштабного безперервного виробництва соди і в 1861 р. отримав патент на свій спосіб отримання цієї потрібної всім речовини. Енергійний і наполегливий, він позичив у батька велику суму (всі сімейні заощад-ження) і збудував невеличкий завод.
У 1863 р. Сольве заснував акціонерне товариство «Сольве і К°», а його «заводик» через три роки став виробляти 1500 кг соди на добу. Минуло ще трохи часу, і Сольве збудував у Франції два найбільші содові заводи і почав витісняти з ринку виробників соди, які працювали за застарілим способом Леблана. Вартість соди Сольве була нижчою, а якість вищою. У 1916 р. закрилася остання содова фабрика, що використовувала технологію Леблана. А Сольве незабаром став однією з найбагатших і найвпливовіших людей у світі. У 1880 р. він створює перший в історії хімічної промисловості концерн, до якого увійшли содові фабрики Бельгії, Франції, Німеччини та Росії. У 1916 р., не дивлячись на війну, під контролем концерну Сольве знаходилося все світове виробництво соди і навіть скла (виробники скла були основними споживачами соди). Сольве за 60 років своєї діяльності придбав 38 замків з маєтками у різних країнах і став власником двох найбільших бельгійських банків. Помер Сольве у 1922 р. у віці 84 років.

Оцінити лайком :


comments powered by HyperComments
^ Вверх