(1810-1849) Лише одного музичного інструменту – фортепіано – вистачило Шопену, щоб розкрити музичні таємниці своєї геніальної душі. Вся барвистість романтичного світовідчуття, все те, що зазвичай вимагало для свого втілення монументальних композицій (симфоній або опер), геніальному композитору та піаністу вдалося виразити у фортепіанній музиці (творів за участю інших інструментів, людського голосу або оркестру у Шопена одиниці).
Фредерік Шопен (з пол. Fryderyk [Franciszek] Chopin, іноді Szopen; з фр.Frederic [Francois] Chopin) народився 1 березня 1810 неподалік від Варшави, столиці Польщі, в містечку Желязова Воля. Мати Шопена – Юстина Кшижановська – була полькою, батько – Ніколя Шопен – французького походження. Сім’я Шопена жила в маєтку графа Скарбека, де батько служив домашнім учителем.
Після народження сина Ніколя Шопен отримав місце вчителя у Варшавському ліцеї, і вони усією сім’єю переїздять до столиці.
Маленький Шопен ріс в оточенні музики. Його батько грав на скрипці і флейті, мати добре співала і трохи грала на фортепіано. До п’яти років хлопчик уже впевнено виконував нескладні п’єси, розучені під керівництвом старшої сестри Людвіки, а на восьмому році життя Шопен почав складати власні композиції.
21 лютого 1818 року його запросили брати участь у концерті, організованому у Варшаві Товариством благодійності. З цього моменту до Фредеріка прийшла слава. Він був просто нарозхват. Щовечора до його будинку під’їжджали елегантні екіпажі і відвозили його у відомі варшавські салони, де він виконував свої імпровізації.
Тоді ж Шопен бере уроки фортепіанної гри у відомого чеського музиканта Войцеха Живного (згодом той відмовиться від занять з юним віртуозом, заявивши, що нічому більше навчити його не зможе).
У 1821 році, ледь досягнувши 11 років, маленький композитор складає Полонез ля-бемоль мажор і підносить його своєму вчителю Живному в день його іменин. Через рік був написаний знаменитий Полонез соль-дієз мінор.
Композиторський і виконавський таланти хлопчика розвивалися настільки стрімко, що до дванадцяти років Шопен вже не поступався кращим польським піаністам.
У вересні 1823 року Шопен поступає в 4 клас Варшавського ліцею, де успішно навчається. У роки навчання проявляються різнобічні здібності музиканта. Юнак вільно володів французькою та німецькою мовами, жваво цікавився історією Польщі. Він писав вірші, малював і накидав карикатури. Майбутній геній відрізнявся гостротою розуму, спостережливістю, а також проявляв неабиякі акторські здібності.
Після закінчення ліцею Шопен поступає у Вищу школу музики. Тут його заняттями керує педагог та виконавець Йосип Ельснер.
Феноменальні здібності юного піаніста, композитора і імпровізатора у той час вельми цікавили Варшавську публіку. Його безперестанку запрошували на вечори, світські раути. Звичайно ж, спілкування з висококультурними людьми не могло пройти безслідно для Фредеріка, тим більше що багато хто з його нових знайомих в майбутньому допомогли йому увійти у світ високої музики. Чималий вплив на його світогляд зробили тодішні гуртки інтелектуальної молоді столиці, серед якої він обертався, її демократичні і патріотичні настрої.
До цього часу Шопен вже був визнаний кращим піаністом Польщі. Досяг зрілості і його талант композитора. Про це свідчать два концерти для фортепіано з оркестром, написані в 1829-1830 роках, які й сьогодні входять до репертуару багатьох виконавців по всьому світу.
У цей час до Шопена приходить перше почуття – він закохується в Констанцію Гладковську, яка навчалась співу в Варшавській консерваторії. Під враженням цього почуття він пише одну з кращих своїх пісень – “Бажання”.
В 1829 році Шопен відвідує Відень (тодішню музичну столицю Європи), де дає два концерти, які проходять з великим успіхом, що відкривав перед ним шлях до блискучої артистичної кар’єри в Європі.
2 листопада 1830 Шопен залишає батьківщину (як потім виявиться – назавжди), везучи з собою дорогий його серцю подарунок – срібний кубок із жменею рідної землі.
Під час гастрольної поїздки до Відня та по містах Німеччини Шопена наздогнала звістка про поразку польського повстання (1830-31 років). Трагедія Польщі стала найсильнішою особистою трагедією, з’єдналася з неможливістю повернення на батьківщину (Шопен був другом деяких учасників визвольного руху). Біль та розпач, болісне занепокоєння за родину та кохану він вилив у трьох своїх найбільш драматичних і глибоко трагічних творах: етюді до мінор, часто званому«Революційним» і прелюдіях ре мінор і ля мінор.
Пережите в цей період часу Фредеріком потрясіння залишиться в ньому глибоким слідом на все життя. Туга за батьківщиною, нещасна любов, нарешті, хвороба легенів, яка мучила його довгі роки, повалить композитора в глибоку печаль і меланхолію. Цей настрій згодом стане домінантним у всіх його майбутніх творах.
Подальше життя Шопена пов’язане з Парижем, куди він потрапляє в 1831 році. У цьому кипучому центрі художнього життя Шопен зустрічається з людьми мистецтва з різних країн Європи: композиторами Г.Берліозом, Ф.Лістом, Н.Паганіні, В.Белліні, Дж.Майєрбером , піаністом Ф.Калькбреннером, літераторами Г.Гейне, А. Міцкевичем, Жорж Санд, художником Е. Делакруа (що написав портрет композитора).
Париж 30-х років XIX століття – один з вогнищ нового, романтичного мистецтва, і – за словами Ліста – Шопен відкрито стає до лав романтиків.
Шопен підкорив Париж спочатку як піаніст. На концертах Шопен головним чином виконував свої власні твори: концерти для фортепіано з оркестром, концертні рондо, мазурки, етюди, ноктюрни, Варіації на тему з опери Моцарта«Дон Жуан» (саме про ці варіації писав видатний німецький композитор і критик Роберт Шуман: «Шапки геть, панове, перед вами геній»).
У створених в перші роки паризького життя етюдах Шопен дає своє розуміння віртуозності (на противагу мистецтву модних піаністів) – як засобу, підпорядкованого вираженню художнього змісту та нерозривного з ним. Сам Шопен мало виступав у концертних залах, віддаючи перевагу камерній, більш затишній обстановці світського салону. Доходів від концертів та нотних видань бракувало, і Шопен вимушений був давати уроки фортепіанної гри.
У 1838 році на острові Мальорка (куди він поїхав у лікувальних цілях з подругою – письменницею Жорж Санд) був завершений цикл фортепіанних прелюдій у всіх тональностях, які стають справжньою енциклопедією романтизму.
У 1840 році з’являється Друга соната сі-бемоль мінор – один з найтрагічніших творів Шопена. Її 3 частина – «Похоронний марш» – до сьогоднішнього дня залишилася символом жалоби. Серед інших великих творів – чотири балади, чотири скерцо, Фантазія фа-мінор, Баркарола, Соната для віолончелі та фортепіано. Але не менше значення для Шопена мали жанри романтичної мініатюри; з’являються нові ноктюрни (всього близько 20-ти), полонези, вальси, експромти. Особливо любив Шопен мазурку – їх він написав аж п’ятдесятдві.
Вінцем всієї творчості Шопена стала Третя соната сі-мінор (1844 рік), в якій, як і в інших пізніх творах, посилюється барвистість, колористичність звучання. Смертельно хворий композитор створює музику, сповнену світла.
В останні роки життя Шопен здійснює велику гастрольну поїздку по Англії та Шотландії (1848 рік), яка, як і розрив відносин з Жорж Санд, остаточно підірвала його здоров’я.
Помер Фредерік Шопен в Парижі 17 жовтня 1849 року на руках у своєї старшої сестри Людвіки.
На похороні геніального композитора звучав Реквієм улюбленого ним Моцарта. Виконувалися і його власні твори, серед яких був і похоронний марш з фортепіанної сонати сі-бемоль мінор у виконанні оркестру. Похований на кладовищі Pere-Lashaise, а серце його (за заповітом) зберігається у Варшаві в костьолі Святого Хреста.
